Як в Україні раніше ЗА САМОГУБЦІВ МОЛИЛИСЯ.

Я пам’ятаю ще з 2ої половині 90-х років, коли у священиків бували питання — зверталися з такою бідою родичі самогубця, що воював в Афганістані. Був свідком, як відомий киянам Лівобережжя, на той час уже досвідчений о. Всеволод Рибчинський казав так: воїни-афганці — це люди, які пережили страшні душевні травми. Тому до воїна-афганця-суїцидника треба ставитися як до тяжкохворого — і відповідно, однозначно відспівувати. В Митрополії, до речі, на відспівування «афганців»-суїцидників дозвіл завжди давали.

Ще пам’ятаю, як канцелярією Київ.Митрополії на початку 2000-х завідував освічений архиєрей (освіту мав західну, хто хоче — при бажанні зрозуміє, про кого тут; ) . Коли — в моїй практиці — звертались з такою бідою люди — я радив: ви напишіть в Канцелярію прохання про звершення обряду, і вкажіть, по можливості, які тяжкі проблеми були у загиблого. На моїй пам’яті цей архиєрей давав дозволи звершувати обряд за Додатковим Требником, здається, за чином похорону інославного (по-моєму, там два різні чини).
Тому, НМД, тих чоловіків, які йшли в АТО, і тим самим були готові віддати життя за Вітчизну і за нас з вами, однозначно треба відспівувати, навіть хто наклав на себе руки . За яким молитовним чином — окреме питання. Воно є частиною більшого питання — однозначно, що від Іоана Дамаскина минуло стільки часу, що треба було скласти декілька похоронних чинів на різні випадки. Наприклад, розрішительна молитва в кінці, після перерахунку прогріхів померлого, можливого відлучення від священика чи архиєрея, містить слова: «але від всіх сих серцем сокрушеним покаявся… , то хай Господь розрішить і простить». Тобто, виглядає, що розкаяння із сокрушеним серцем є приводом для надії на прощення. Натомість священик не завжди може засвідчити, що померлий «серцем сокрушеним покаявся». Може, для випадку, коли хрещена людина не ходила останні роки до храму (не з причини атеїзму) і не сповідалася — треба видозмінити чин? Щоб не було лицемірства. До речі, десь читав, що в УГКЦ на різні випадки видозміни основного чину погребіння вже реґламентовані.

А тепер — загалом про суїциди. Виявляється, на Правобережжі на початку ХІХ ст., як свідчить Тарас Шевченко, ЗА САМОГУБЦІВ МОЛИЛИСЯ! І служили ПАНАХИДУ у суботу перед Трійцею! (тому, можливо, і зараз ця народна віра про допустимість молитви за самогубців у Троїцьку суботу — іде з тих пір?). Отже, це було частиною української релігійної традиції, яку геть понищили «старші брати», коли Правобережжя наприкінці 18 ст. після розділу Речі Посполитої відійшло до Росії. На Лівобережжі, зрозуміло, цю традицію нищили ще на півстоліття раніше. Хоча за свідченням Т,Г., цей звичай не виглядає сильно канонічним, найголовніше — ось, цитую (спершу — коротку цитату, нижче — повністю): «ЧИ МОЖЕ БУТИ ЧИСТІША, ВИЩА, БОГОВІ МИЛІША МОЛИТВА, ЯК МОЛИТВА ЗА ДУШУ ГРІШНИКА, ЩО НЕ ПОКАЯВСЯ? Реліґія християнська, як ніжна мати, не відкидає навіть і злочинних дітей своїх. За всіх молиться і всіх прощає. А представники цієї кроткої, повної любови реліґії відкидають саме тих, за яких повинні б молитись. Де ж любов, заповідана нам на хресті нашим Спасителем Чоловіколюбцем?»

Ось — більший уривок із «Щоденника» Т. Шевченка за 15 липня 1857 року:
«… Після всяких випадків, що сталися з оповідачем підчас різних походів, звів він (уральський козак — Б.О.) розмову на чаклунів, мерців і, нарешті, на самогубців. Він оповів історію про якогось самогубця, що мене зовсім не цікавила; але мене зацікавило реліґійне повіря уральських козаків про душу самогубця, яке він при цій нагоді розповів. Самогубця ховають без жадних церковних обрядів і не на спільному цвинтарі, а виносять геть у поле й закопують, як падло. У поминальні дні родичі нещасного або просто добрі люди виносять і посипають його могилу пашнею: житом, пшеницею, ячменем і іншим для того, щоб пташки клювали це зерно й молили Бога про відпущення гріхів нещасному. Яке поетично-християнське повір’я!
За моєї пам’яті на Україні на могилах самогубців відбувався не менше поетичний і справді християнський обряд, та його, як обряд поганський, наказали знищити наші вищі, освічені пастирі.

На Україні самогубців ховали також у полі, але конче на роздоріжжі. Протягом року, хто йшов чи їхав повз нещасного покійника, повинен був щонебудь кинути на його могилу, — хоч рукав сорочки відірвати й кинути, як не було чого іншого. Через рік, у день його смерти, а частіше в Клечальну суботу (напередодні Зелених Свят) сміття, що назбиралося, спалюють, як очищальну жертву, правлять панахиду і ставлять хрест на могилі нещасного.
Чи може бути чистіша, вища, Богові миліша молитва, як молитва за душу грішника, що не покаявся? Реліґія християнська, як ніжна мати, не відкидає навіть і злочинних дітей своїх. За всіх молиться і всіх прощає. А представники цієї кроткої, повної любови реліґії відкидають саме тих, за яких повинні б молитись. Де ж любов, заповідана нам на хресті нашим Спасителем чоловіколюбцем? І що поганське знайшли ви, лжевчителі, в цій християнській жертві всепрощення?

У Требнику Петра Могили є молитва, що освячує наречене, або хрестове братство. В новішому Требнику цю справді християнську молитву замінено молитвою про вигнання нечистого духа з одержимого цією вигаданою хворобою і про очищення начиння, запаскудженого мишею. Це навіть і не поганські молитви. Богомудрі пастирі церкви до девятнадцятого віку намагаються прищепити дванадцятий вік. Пізненько схаменулись».

протоиерей  Богдан Огульчанський

2 Comments

  1. Любой человек, который накладывает на себя руки, болен. Эта невидимая глазу болезнь. Мы не знаем, что происходит внутри с человеком. На мой взгляд о них нужно молиться. Им без нашей тут помощи очегь тяжело.
    Если мы христиане, то как можем просто отказать в молитве и забыть?

Оставить комментарий

Ваш email не будет опубликован.


*