Декларація, яка могла б змінити історію — [ Частина ПЕРША ]

Блаженніший Митрополит Володимир завжди вважав, що успішність місії Церкви в Україні залежить від того, наскільки органічно вона інтегрована у наше суспільство. Саме тому Блаженніший завжди підтримував ініціативи та проекти, які сприяли порозумінню УПЦ із (ще не остаточно сформованим на той час) громадянським суспільством в Україні.
Канонічний статус Церкви, мова богослужіння, церковно-державні відносини, східна та західна соціокультурні орбіти України, прийнятні для церковної свідомості форми місії у сучасних умовах. Всі ці важливі питання постійно у тій або іншій формі часто порушувалися у доповідях та статтях Митрополита Володимира. Згодом у мене та моїх однодумців виникла ідея: а що коли зібрати та структурувати тези, які раніше вже були оприлюднені у доповідях Предстоятеля?
Так — з ініціативи та благословення Предстоятеля — виник концептуальний документ, який намагався, принаймні,  частково окреслити позицію УПЦ з головних історичних викликів сьогодення. Як сподівався Блаженніший, цей текст мав отримати соборну рецепцію — стати колективною декларацію єпископату УПЦ через схвалення на Ювілейному (приуроченому до відзначення 1020-ліття Хрещення Русі) Соборі єпископів нашої Церкви 2009 р.
Утім, завдяки жорсткій позиції проросійських церковних кіл цей документ так і не було схвалено.

«Текст непоганий, але він не погоджений з Москвою», — сказав мені тоді у приватній розмові один з опонентів. Інші висловлювалися рішучіше: мовляв, хоча в Декларації прямо і не йдеться про потребу автокефалії для Української Церкви, самий факт обговорення питання канонічного статусу УПЦ недопустимий. («Для чего, смущая умы околоцерковной общественности, актуализировать эту проблему, тем более в Декларации в честь юбилея, к которому она вообще не имеет никакого отношения? — писав з цього приводу відомий своєю проросійською діяльністю біляцерковний журналіст Василій Анісімов).

Підозрілою для певної частини духовенства виявилася і «зайва» (на думку її критиків) місіонерська відкритість Декларації (яка, зокрема, лояльно висловлювалася стосовно звершення богослужіння українською мовою та наголошувала, що це може сприяти не лише місіонерській діяльності Церкви, але й відновленню церковної єдності).

Так або інакше, але Декларація на Соборі єпископів УПЦ була «провалена». А разом з нею був втрачений ще один історичний шанс УПЦ на порозуміння з українським суспільством. Час минув… Чимало з тез та розробок Декларації сьогодні декларуються й тими, хто тоді був серед її ідейних противників. Але, на жаль, ці слова сьогодні вже сприймаються представниками суспільства як формальність.
«Дороге яєчко до Великодня», як каже народне прислів’я. Документ містить відповіді на запитання, котрі постали перед нами, але котрих можна було уникнути. Однак…

Текст Декларації, відредагований та схвалений Блаженнішим Митрополитом Володимиром пропонуємо частинами увазі читача.

________________________________________________________________________________________

Преамбула

Українська Православна Церква гідно відзначила світлий Ювілей 1020-річчя Хрещення Київської Русі. Прийняття Православного Християнства не лише просвітило наших предків світлом Христової віри, але й спричинило до виникнення величної національної культури як Русі, так і України. Саме існування української нації стало можливим завдяки збереженню православної віри.

Українська Православна Церква вважає за потрібне засвідчити: саме православна віра може і має бути фундаментом національної свідомості для українського народу; саме православне соціальне вчення може і повинно бути дієвою основою для розбудови українського суспільства. На наше глибоке переконання, православні християнські вчення про націю, державу, політику, культуру, церковно-суспільні відносини можуть стати дороговказом до побудови в Україні цивілізованого розвинутого суспільства. Цією декларацією ми засвідчуємо, що традиційні православні цінності є не лише духовним надбанням історії, але і основою для справедливого і гармонійного суспільства сьогодні і в майбутньому. Ми переконані, що лише прийняття українським суспільством православного соціального вчення, що спирається на Євангеліє та вчення Церкви, може стати початком виходу українського народу на шлях добробуту і спасіння, на шлях державної злагоди і національної єдності, на шлях розвитку і миру. Всі ж спроби покласти в основу національного і державного розвитку неправославні і нехристиянські ідеали призведуть лише до руйнівних наслідків, до наростання анархії, до деградації духовності і культури.

Наша декларація покликана засвідчити, що Святе Православ’я, прийняте більше тисячі років тому нашими предками як державна релігія, може і повинно бути основою національної ідеї для України як європейської держави. Без духовного фундаменту найкращі ідеали залишаться формою без змісту. Розвиток нашої нації та держави без національної ідеї на основі Святого Православ’я так само неможливий, як життя тіла без душі.

Виходячи із зазначених принципів, Українська Православна Церква в цей Ювілейний рік проголошує своє церковне вчення і пропонує для народу та політиків засновувати свої ідеали саме на ньому як на твердому камені християнського православного проповідування.

I. Православна Церква та Українська держава

1. Церква і держава

Українська Православна Церква безумовно сповідує принцип лояльності до Української держави, пам’ятаючи слова апостола Павла: «немає влади, яка не від Бога» (Рим. 13:1). Але це не покора рабів – це лояльність вільних чад Божих, «бо постійного міста не маємо тут, а шукаємо майбутнього» (Євр. 13:14).

Церква Христова принципово може існувати у будь-якій країні з будь-яким державним устроєм та у будь-яких стосунках з державною владою. І хоча є умови більш сприятливі для виконування Церквою своєї спасительної місії і менш сприятливі, Церква визнає державу, на території якої перебуває і громадянами якої є її віряни, – своєю державою. Але навіть за умов максимального сприяння з боку держави або ж так званої «симфонії» у стосунках держави та Церкви слід пам’ятати, що жодне царство від світу цього ніколи не зможе вмістити Царство не від цього світу. Церква покликана благословляти й освячувати цей світ, а отже й державність як найбільш природну форму організації суспільного життя. Але у той самий час місія Церкви у цьому відношенні – також свідчити про межі й обмеженість держави як такої. Мета людського життя – не будівництво на землі «світлого майбутнього», а спасіння душі, єднання з Богом. Щойно держава починає зазіхати на людську душу, щойно людина перетворюється на засіб, а держава та її проекти – на мету, Церква услід за Спасителем здіймає свій голос і застерігає: «Яка користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить? Або що дасть людина взамін за душу свою?» (Мф. 16:26).

Ми певні, що Українська держава і Українська Православна Церква мають будувати діалог та співпрацювати, беззастережно визнаючи та шануючи автономію одна одної. Безперечно, що саме таке визнання взаємної автономії – є фундаментом та запорукою плідних, взаємовигідних стосунків. Саме тому, наприклад, наша Церква заборонила своїм священнослужителям балотуватися до органів державної влади, оскільки не справа священства – виробляти складний політичний компроміс, який подеколи лежить за межею морально припустимого з точки зору церковної етики.

Ми виступали і виступаємо проти спроб політиків та можновладців втручатися у справи церковного управління, а також їхніх намагань визначати канонічний статус Церкви, тому що це шлях до обмеження церковної свободи, зазіхання на те, що є компетенцією виключно самої Церкви. Як не справа священства – світська влада над людьми, так само не справа світської влади – керування Христовою Церквою. Рішення про форму управління, місце нашої Церкви в родині Православних Церков і подібне мають прийматися в лоні самої Церкви, а не нав’язуватися політиками.

Ідея «національної» церкви, яка пропагується деякими політиками і навіть вірянами, – це насправді рецидив язичництва в церковній огорожі, порушення християнської перспективи світосприйняття й ієрархії цінностей, визнання за земним статусу божественного. І воднораз це загрозливий симптом для самої нашої національної самосвідомості, яка замість того, аби збагачуватись завдяки черпанню зі скарбниці християнських цінностей, намагається самі ці цінності підмінити.

«Націоналізація» або «одержавлення» Церкви завжди відбуваються коштом її вселенськості та соборності. Церква, яка починає проповідувати спасіння через націоналізм або стає на службу більш державі, ніж Богу, поступово втрачає свій універсальний характер і невідворотно перетворюється з Тіла Христового у напівдержавні «міністерство духовних справ» або «сховище етнічних релігійних традицій». Звичайно, таке перетворення ніколи не відбувається до кінця, оскільки, незважаючи на гріхи християн, Господь ніколи не залишає Своєї Церкви. Але від цього подібна загроза не стає менш реальною та страшною. Ми добре пам’ятаємо, як найбільша православна держава світу за якихось десять-двадцять років перетворилась на осереддя войовничого атеїзму і до яких величезних жертв це призвело.

Ми сповідуємо, що Українська Православна Церква є і завжди буде Святою, Соборною та Апостольською Церквою, невід’ємною частиною світової Православної Церкви. Вона шанує Українську державу, є лояльною до української влади та вважає відновлення української державності промислом Божим, але воднораз залишається вільною і належить тільки Христу, дорогоцінною кров’ю Якого усі ми відкуплені від марноти життя (1 Пет. 1:18-19).

Сьогодні перед нами – велике поле проблем, де сполучення церковних і державних зусиль є природним і має бути плідним. Насамперед це соціальна сфера. Церква має тисячолітній досвід і глибоку мотивацію в служінні скривдженим та знедоленим. Держава має матеріальний ресурс на ці цілі, яким, втім, часто розпоряджається неефективно. По-друге, це царина освіти. Достатньо згадати, що більшість провідних європейських університетів, включаючи Києво-Могилянську Академію, заснувала Церква. Законодавча маргіналізація богословської освіти в сучасній Україні через її виключення із загальнонаціональної освітньої системи є відвертим атавізмом богоборницьких часів, коли атеїзм був зведений у ранг державної псевдорелігії. Перспективи співпраці держави й Церкви у цій сфері величезні й досі фактично нереалізовані. Також природним є об’єднання зусиль з реставрації та використання пам’яток сакральної архітектури та мистецтва, охорони здоров’я, морально-психологічної реабілітації осіб, що позбавлених волі тощо.

Сподіваємося, що українська влада буде поглиблювати плідну співпрацю з Українською Православною Церквою – насамперед задля плекання моральності нашого народу й наповнення етичним змістом його сучасної культури.

Далі буде…

Олександр Драбинко

 

Оставь первый комментарий

Оставить комментарий

Ваш email не будет опубликован.


*