Декларація, яка могла б змінити історію — [ Частина ДРУГА ]

2. Церква і національне питання

Історія Давньої Церкви та її устрій свідчать, що, незважаючи на культурну та ментальну відмінність народів, які прийняли світло християнської віри, Церква Христова завжди мала та зберігала поліетнічний та полікультурний характер. Будуючись за територіальною ознакою, Христова Церква завжди була та залишається наднаціональною та універсальною, об’єднуючи у собі усіх християн православної віри незалежно від їх расового, національного або соціального походження.

Оскільки Спаситель сприйняв всю повноту людської природи і у Ньому немає «ні еліна, ані юдея» (Кол. 3:11), Церква як істине Тіло Христове приймає та освячує національні культури усіх людей, що до неї належать, принципово не роблячи жодних винятків. Як свідчить богослов’я свята П’ятидесятниці, Церква засуджує зовсім не національний поділ людства сам по собі, а ізоляцію та ворожнечу, що існують між народами, намагання одних націй бути вищими та володорювати над іншими. Дар мов, яким були наділені апостоли завдяки сходженню на них Святого Духа (Діян. 2:1-21), беззаперечно свідчить для нас, сучасних християн, про те, що християнство не ставить за мету знищити національне в людині, але навпаки – благословляє кожну національну культуру, якої торкнеться проповідь Христового вчення. Християнство не скасовує національне, але наповнює його новим змістом та підпорядковує ідеї вищого порядку – єдності людського роду у Христі.

Місія Церкви – свідчити про Христа, нести Євангеліє усьому людству, кожній нації, кожній людині. Це свідчення може відбуватися у різних формах, і на рівні місії Церкви по відношенню до цілої нації перетворюється на вбрання її культури в християнські шати, коли національна культура стає буквально просякнутою християнським змістом та символізмом.

Втім, серед вірян практично кожної Православної Церкви існувала та існує загроза «церковного націоналізму», коли не національне сприймається у світлі християнського, як то належить робити, але навпаки – виникає спокуса церковне вимірювати насамперед національними категоріями.

Українська Православна Церква категорично засуджує всі прояви ксенофобії, расизму, шовінізму, вважаючи ці ідеологічні напрямки такими, що суперечать християнським цінностям, Євангелію, вченню Отців Церкви. Християнство як Євангеліє любові є закликом до кожної людини відмовитися від будь-яких подібних ідеологій, заснованих на розділенні та ненависті.

Відсутність в сучасній Україні етнічних протистоянь, конфліктів та війн є свідченням ласки Божої до нашого народу. Мир завжди є даром Божим, але він дарується тим, хто прагне його. Тому всі лідери українського народу мають усвідомлювати свою особисту відповідальність за збереження національного та релігійного миру в Україні. Українська Православна Церква наголошує на необхідності зростання патріотичної свідомості народу України, на всебічному розвиткові національної свідомості, духовності, розкритті потенціалу традиційних християнських цінностей української нації. Однією з таких цінностей є толерантність, терпимість до інших народів та їхніх традицій. Дух любові до свого народу у світогляді українців завжди гармонійно поєднується з любов’ю до всіх інших. Таке поєднання є наслідком тисячолітньої традиції виховання нашого народу в дусі християнських цінностей, і збереження цього скарбу є першочерговим завданням у буремному вирі сучасності.

3. Церква і проблема східної та західної соціокультурних орбіт України

Звершуючи спасительне служіння в сучасному суспільстві, Українська Православна Церква зобов’язана враховувати соціокультурні особливості нашої країни. На думку американського соціолога Семюеля Гантінгтона, «Україна – це розколота країна з двома різними культурами». Це твердження є надто категоричним, проте воно відображає певні сучасні проблеми та демонструє, що наша нація потребує більшого єднання. Сьогодні ми змушені говорити про два полюси української культури, дві різні цивілізаційні орбіти – «східну» та «західну».

Східноукраїнський світ, зосереджений переважно на лівобережжі Дніпра, сформувався в результаті творчої взаємодії української та російської культур. Західноукраїнська ж соціокультурна спільнота, яка розташована головним чином на правобережжі Дніпра, навпаки, склалася в результаті взаємодії з польською, австрійською, румунською, литовською та іншими європейськими культурами. Саме тому для Правобережної України характерною є ціннісна орієнтація на Захід. Ці дві спільноти – український Схід і Захід – є різними, але нероздільними. Їх багато що об’єднує. Це і мова, і історія, і культура, але, мабуть, найголовніше – християнство, що має єдине джерело – Хрещення святого князя Володимира.

Місія України аж ніяк не є функцією буферної зони у Європі між Сходом і Заходом. Україна – це власний соціокультурний простір, перед яким стоїть завдання віднайдення внутрішньої цілісності через синтез спадщини Сходу та Заходу. У XVII столітті, у часи святителя Петра Могили, перед українським народом та українською Церквою вже поставало глобальне завдання культурної реформи на основі синтезу західноєвропейської та східнослов’янської культур. Сьогодні Церква також покликана ініціювати створення такого соціокультурного простору, в якому антагонізм західних і східних елементів культури буде творчо переплавлений у синтетичну єдність на засадах православної традиції.

Українська Православна Церква – це єдина церковна структура та одна з кількох суспільних інституцій в Україні, що має сильні позиції як на лівому, так і на правому берегах Дніпра. Виходячи з цього, саме вона може і повинна стати одним з тих центрів, навколо яких об’єднаються «східна» та «західна» ментальні спільноти. Захід і Схід, прихильники європейського вибору та слов’янської інтеграції, всі громадяни України, незалежно від політичних переконань і цивілізаційних орієнтирів, є для нашої Церкви однаково дорогими чадами, що однаково потребують любові, розуміння та духовного окормлення.

Українська Православна Церква вважає великим благом для народу України його духовну християнську єдність. Саме вона як як єдина канонічна і законна спадкоємниця скарбу Володимирового Хрещення має за цю єдність особливу відповідальність. Надзвичайно цінним є скарб нашого духовного єднання з народами інших країн, але якщо ми не маємо повної духовної єдності в середині нашого народу – то ми втрачаємо головне, найцінніше, найпотрібніше. Тому церковна єдність православних християн України не є необхідністю лише для самої Церкви. Вона є важливою і навіть визначальною для подальшої духовної історії народу України, для єдності національної та державної.

4. Церква і політична діяльність

Сучасна людина схильна оцінювати політичну діяльність як сферу, автономну від впливу релігії. Норми про відокремлення Церкви від держави нерідко тлумачаться політиками як такі, що мають своїм наслідком відділення політичної діяльності від сфери релігійних норм. Такою часто є думка навіть тих політиків, що визнають себе людьми віруючими і церковними.

Українська Православна Церква принципово утримується від активності у політичній сфері. Однак, ми вважаємо виправданим завжди нагадувати політикам про їх відповідальність перед Богом, про те, що будь-яка діяльність людини, включно з політичною, підлягає суду Божому. Навіть якщо політик вважає, що джерелом його влади є лише народ і воля Божа не є причиною його суспільного статусу, не можна не визнавати есхатологічної відповідальності перед Суддею всіх. Зазначене аж ніяк не означає, що Церква має керувати політиками чи прямо втручалися в політичну діяльність. Церква має нагадувати політикам, що їх відповідальність за долю народу та держави має не лише земний вимір.

Українська Православна Церква з жалем констатує, що деякі політичні діячі ставляться до Церкви як до суспільної організації, з якою потрібно налагодити лише звичайну в таких випадках вигідну взаємодію. З боку таких політичних діячів підтримка Церкви, захист її прав та свобод обумовлюються бажанням політичної підтримки з боку Церкви. Але Церква є Тілом Христовим і не може брати участі в політичній діяльності, як то звичайно роблять різноманітні суспільні організації. Але можна сказати, що насправді Українська Православна Церква бере участь в політиці більш радикальним способом – нагадуючи усім без винятку політикам про їх відповідальність перед Богом і народом.

Українська Православна Церква нагадує своїм чадам, що про церковність політиків необхідно судити не за зовнішніми ознаками. Слова Спасителя: «по їхніх плодах ви пізнаєте їх» (Мф. 7:16) є критерієм і в даному випадку. Саме християнська моральність та совість політика, втілені в його повсякденній діяльності, мають бути найпершою ознакою його християнської належності. Українська Православна Церква плекає надію, що Бог не залишить Україну без таких християнських політиків, які змінять нашу Вітчизну на краще, дозволять Христолюбному народу України розвинути свої чисельні таланти, плекатимуть традиційні для нашого народу християнські цінності.

Деякі маргінальні політики та громадські діячі записують себе в захисники Православ’я, але при цьому мають замість духу любові Христової – наростаючу ненависть, замість послуху Церкві – бунт проти священноначалія, замість укорінення в церковності – дух світського політиканства. І те, що вони вважають боротьбою за благо Церкви, може мати лише негативні наслідки для канонічного Православ’я в Україні. Засудження Архієрейським Собором УПЦ у грудні 2007 року так званого «політичного православ’я» стосується всіх його можливих різновидів, адже подібне явище може виникати на ґрунті будь-якого націоналізму та політичної ідеології. Церква ж не може бути Церквою лише для «лівих» чи «правих», або ж тільки для росіян чи українців. Всі різновиди «політичного православ’я» як політичні ідеології є чужими повноті Істини, якою є Христос. І Церква Христова береже саме цю Істину, а не людські політичні правди. Політика егоїзму та розділення не може мати відношення до Православної Церкви. Політичні спекуляції на святих для кожного православного поняттях та реальностях принижують саму велич цих християнських ідеалів.

Далі буде

Олександр Драбинко

 

Оставь первый комментарий

Оставить комментарий

Ваш email не будет опубликован.


*