А СКІЛЬКИ НАМ ЩЕ ЙТИ ДО ПРАВОСЛАВ’Я БЕЗ ПУТІНІВ?

З огляду на щорічний традиційний сеанс єднання влади і народу, який відбувся у сусідній державі (удава з кроликами чи Каа з мешканцями джунглів – справа смаку), для українців єдине основне питання – а що нам до того? На жаль, нам щось є до того, поки брєжнєви і путіни вважали і вважають нас своїм народом та не полишають нас у спокої. Ми не можемо бути безтурботними, поки вісімдесят шість (чи скільки там) відсотків російських обивателів одностайні з власними правителями у спільних мантрах #мишебратья і #адіннарод. Ці мантри без змін лунали і на черговій прес-конференції. Отож, як пише Айдер Муждабаєв (Ayder İzzet-oğlu Muzhdabaev) немає жодних ілюзій з приводу зрушень тих скреп, які застряли у головах і начальників, і підданих. І основною, єдиною скріпою, за яку вони нас тримають, тепер (на відміну від брежнєвських часів) є, за їх вірою, «спільна купель хрещення», з якої начебто народився єдиний «русскій мір» і «єдиний народ».
.
Але що ж тут спільного? Давайте подивимося на характерні прояви московської релігійної ідеї, які, що легко довести, зовсім не властиві українцям. А ця цілковита несхожість релігійної практики, а, отже, і етики, очевидна уже з XVI століття.

1) 1500-і роки – народження бренду (або «брєду») Москва – Третій Рим, який фактично означає віру у власну винятковість. Колективна гординя – це найвищий, тобто найгірший тип гордині. Чи є тут християнство? Відчуття зверхності власної віри – чуже українському православ’ю.
Звідси трохи згодом – переконаність «москвовірців» у гріховній нечистоті усіх іновірців. Отже, з іновірцем не можна ні сідати разом за стіл, ні навіть їсти із посуду, який він «осквернив». Таке цурання чужого (яке пом’якшилося лише після Никона, за масового входження в суспільство українців, а згодом німців) доходило до переконання у необхідності перехрещення католиків та протестантів яко «нехристів». Навіть був такий нетривалий період, коли і «малоросів», як «обливанців» вважалося необхідним перехрещувати!
Такого – ніколи не було в українському православ’ї.

2) Уже в 16 столітті москвовір’я, яке згодом уявило і придумало власну «соборність», позбавилося решток соборноправності – остаточно припинилися вибори ігуменів у монастирях серед братії. Про жодний вплив людей на своїх пастирів та архіпастирів (як це передбачено першими церковними Соборами) мови не було взагалі. Згодом Стоглавий Собор (1551) своїми рішеннями закріпив цілковиту церковну вертикаль і безправність нижчих перед вищими. Повна субординація без зворотного зв’язку запанувала в усіх сферах церковного життя.
Такого – не було в українському православ’ї.
Більше того, в Україні обиралися єпископи – церковним народом (і духовенством, і мирянами), до того часу, поки «русскій мір» не увійшов міцно своїм чоботом. Вибір без московського дозволу останнього вільно обраного настоятеля Києво-Печерського монастиря Мелетія (Михайла) Вуяхевича (+1697) у 1690 році вкрай розлютило патріарха Адріана. Відзначимо, до слова, що братія монастиря одностайно обрала ігуменом мирянина Вуяхевича, як морального авторитета – це є добре свідчення розуміння цінності саме змісту, а не форми, та цінності свободи у вірі. Про перевагу змісту над формою свідчить також відсутність у нашій церковній історії чвар щодо того, скількома пальцями хреститися та в якому напрямку кадити у храмі.
Священики ж обиралися парафіянами в Україні деінде аж до середини ХІХ століття (Філарет (Амфітеатров), митрополит Київський на той час, хоча і родом з Орловщини, цю традицію не поховав – читайте про це у Лєскова та Нечуя-Левицького!).

3) Останній із керівників Московської церкви, який мав моральну свободу у спілкуванні зі владою, був мученик митрополит Филип, який був убитий посіпакою Івана Грозного (іще через 100 років боровся з царською владою п. Никон, але то був не вияв свободи, а змагання двох владоможців за те, щоби бути зверху). З того часу церковна влада – це складова державного механізму. Петро Перший зобов’язав духовенство доносити про політичну неблагонадійність, знехтувавши святістю таїнства сповіді. Від часу Катерини Другої була ліквідована економічна самостійність монастирів, у них забрали землю, майно і посадили на державне «жалование» (таке саме державне фінансування мали й архієреї), церква стала просто департаментом. Ці факти та сила інших свідчать – ментально церковна влада прийняла цю роль коліщатка і «приводного ременя» від влади до підданих. Це служіння владі стало обов’язковим та звичним – та частина населення (спершу – значна частина), кому була важлива духовна свобода, залишилися у «старій вірі». Саме тому так охоче у ХХ столітті у післявоєнний час був прийнятий за волею Сталіна механізм підпорядкування державі.
А як українська церква? У власне українській церкві ніколи не творили зі влади ідола – ні ще за литовських князів, ні за польських королів, ні за українських гетьманів. Хоча відсутність якого б небудь пієтету до влади, слід сказати, нерідко причиняє шкоду, про що свідчить українська історія. Сакральність влади у Москві виховувалась, зокрема, століттями через відому «Мирну єктенію», на якій із запобігливими епітетами поминалося велике коло імператорської родини. Але двісті (чи біля того) років такого поминання в Україні до поклоніння імператору не привело – усе ж таки українці берегли козацьку закваску.

Отже, три головні відмінності нашого православ’я: відсутність зневаги до чужої віри; відсутність ідолопоклонства щодо влади; принципи соборноправності, а не жорсткої вертикалі – це ті риси, які свідчать, що і у вірі – ми не «адіннарод»; про важливість української традиції для православ’я і для християнства загалом. Але – до цих трьох основ – нам ще треба йти, йти усім церквам, які вийшли з радянсько-синодальної традиції. І шлях ще далекий. Але йти необхідно – вичищаючи рештки скріп, звільняючись від рабства імперським та пост-імперським ідолам до свободи синівства. І тоді ніякі фантазії путінів про «скрепну» єдність та «один народ» нам не страшні.

Богдан Огульчанський

14 грудня 2017 року.

Оставь первый комментарий

Оставить комментарий

Ваш email не будет опубликован.


*